Народилася Дарія Тяпкина (мирське ім’я преподобної Досифеї) у багатій, знатній родині. Коли їй виповнилося два роки, батьки залишили її у Вознесенському монастирі на виховання бабусі – черниці Порфирії, щоб молитвами управити благий шлях життя дитини. Час, проведений у обителі, визначив подальшу долю маленької дівчинки. Через сім років повернулася вона додому. Та нове життя було для неї безглуздим, нікчемним вантажем. Навколишні люди дивувалися їй: багата, а ходить, як селянка, бариня, а спить на дошці, під голову сіно кладе так ще з бідняками трапезу ділить і розмовляє як з рівними. На що Дар’я відповідала: «Немає на світі багатших за Христа, Царя нашого небесного».
З часом перед дівчиною постав вибір: Бог або чоловік. Родина, звичайно ж, бажала їй земного щастя й мріяла видати заміж. Але внутрішній голос підказував інше. І вирішила Дарія піти у монастир. Вона втекла з дому, обстригла волосся й, переодягшись у простого селянського хлопчика, відправилася в Троїце-Сергієву Лавру.
Довга подорож змінила її вигляд: вона схудла, лице огрубіло та засмагло, голос охрип. Тепер ніхто не зміг би впізнати в ній колишню красуню Дарію. Назвавши себе чоловічим ім’ям Досифей, вона оселилася в Лаврі, але відмовилася приймати постриг, щоб таємниця її не відкрилася і була просто послушником. Так пройшло три роки.
А тим часом батьки всюди шукали Дарію. Одного разу вони приїхали у Сергієву Лавру і під час служби мати помітила молодого послушника. Материнське серце безпомилково вгадало улюблене чадо. Та Дарія, не подаючи виду, миттю зібралася, накинула торбинку на плечі й знову вирушила в дорогу.
Вона знайшла високу гору, оточену дрімучим лісом, вирила біля вершини гори печеру й оселилася в ній. Харчувалася тільки хлібом і водою. Але як не уникала юна самітниця погляду людського, слава про неї дійшла до царського дому. Імператриця Єлизавета Петрівна побажала відвідати печерника Досифія і сама прийшла пішки на Китай-гору. Подвижник прийшовся по серцю цариці, і вона веліла негайно постригти його.
Довго ще жив Досифей у своїй печері, нікого не приймаючи в себе й розмовляючи тільки через віконце келії. Та слава про його прозорливість поширювалася. Не тільки простий народ приходив до старця за радою й допомогою, але й особи знатного походження часто бували там. Завжди старець бачив і викривав у людях таємні гріхи, застерігав від лиха і спокус. Якщо Досифей подавав кому-небудь проскуру або жезл – це пророкувало видужання й благословення, якщо ж ладан – це неодмінно означало смерть.
Невдовзі вийшов указ «пустельником не бути ніде», і тоді Досифею запропонували жити в самій лаврі, навіть призначили келійника на ім’я Феофан.
Один раз Досифей послав Феофана принести ладану й почав роздавати його по шматочку кожному.
«Люди падатимуть на дорозі, умиратимуть як мухи… Але ви не падайте духом, діти, а молитеся!..» І дійсно, наприкінці 1770 року на Україні трапилася морова виразка. Багатьох скосила вона, навіть ченці в лаврі не врятувалися. Залишилися тільки ті люди, яким Досифей подав ладан і благословив молитися.
Один раз Прохор Мошнин, майбутній преподобний Серафім Саровський, підійшов до віконця старця Досифея за благословенням і порадою. Перед прозорливим поглядом старця відкрилася майбутня доля юнака, що бажав присвятити себе служінню Богові, і затворник сказав йому: «Іди, чадо Боже, у Саровську обитель… Місце це буде тобі в порятунок…»
Відчуваючи наближення смерті, Досифей вийшов із затвора й пішов прощатися із братією: «Простіть мене заради Бога… Простите мене… Чимало я образив словом, справою, думкою…». Потім повернувся у свою келію й став на молитву.
Вранці келійник Феофан знайшов старця – він стояв на колінах, і тримав у руці хартію, на якій було написано: «Тіло моє приготовлене до вічного життя; молю вас, браття, не торкаючись, предати його звичайному похованню».
Похоронили преподобну Досифею в Китаєвій Пустині, з північного боку Свято-Троїцької церкви.
Тільки після смерті відкрилася таємниця великої самітниці, коли її рідна сестра знову приїхала в Києво-Печерську Лавру й, побачивши портрет старця, визнала в ньому риси дівиці Дарії з роду рязанських дворян Тяпкиних.
Тропар
Я́же Ду́хом Святы́м изде́тска Христу́ обруче́на была́ еси́,/ и сокры́вши себе́ от ми́ра в подо́бии му́жестем,/ пеще́рное затворе́ние сла́достне восприя́ла еси́./ Моли́ся о на́с, Досифе́е сла́вная, Жениху́ твоему́,/ да изба́вит на́с от мра́ка грехо́внаго// и спасе́т ду́ши на́ша.
