ПОМИНАЛЬНА СУБОТА (Видіння одного ченця)

"Була поминальна субота, закінчилася Літургія. Одні з присутніх вже виходили з церкви, а інші залишилися і стали підходити до загального кануну (панахидний столик, що стоїть, за звичаєм, посеред церкви). Я ж, пише чернець, стояв на кліросі. Вийшли з вівтаря священик і диякон. Священник виголосив: "Благословен Бог наш, всегда, ныне и присно и во веки веков. Аминь". Диякон запалив свічки і став роздавати присутнім. І в цей час я побачив, що багато народу стало заходити в двері храму з вулиці, а потім проникати крізь стіни і вікна. Храм наповнювався безліччю прозорих тіней. У цій масі я побачив жінок, чоловіків і дітей. Визначив я за зовнішнім виглядом священників, імператорів, єпископів і між ними простого солдата-поселянина чорнороба, дряхлого, бідну жінку і жебраків взагалі. Після возгласу священника вони безшумно, але надзвичайно швидко заповнили весь храм, стаючи тісно один з одним. Усі вони неначе прагнули до кануну, але чомусь не могли підійти до нього. Я не міг відірвати око від цієї дивовижної картини. Нарешті їх набралося так багато, що реальні люди, які молилися, здавалися мені фігурами, яскраво намальованими на тлі цих дивовижних тіней. Вони (тіні), підходячи у безмовності, ставали біля священного вівтаря. Деякі з них неначе преклоняли коліна, інші схиляли голови, точно чекаючи проголошення вироку. Діти простягали руки до свічок, що горять на кануні, і до рук живих, що моляться. Але ось диякон вийняв записки і почав читати написані на них імена. Здивуванню моєму не було кінця, коли я помітив, що поривчастим, радісним рухом виділялася то одна, то інша фігура. Вони підходили до тих, хто згадав їх, ставали поруч, дивилися на них очима, повними любові, радісного умиротворіння. Мені навіть здавалося, що в руках усопших з'явилася якась духовна палаюча свічка, і вони самі, молячись разом з тими, що моляться за них, сяяли незвичайно радісними променями. У міру того як прочитувалося кожне ім'я, з натовпу безмовних тіней усе більше виділялося радісних фігур. Вони безшумно йшли і зливалися з живими, що молилися. Нарешті, коли записки були прочитані, залишилося багато неназваних - сумних, з пониклою до долу головою, що неначе прийшли на якесь загальне свято, але забутих тими, хто би міг запросити їх на цю велику для них урочистість. Деякі з душ тривожно поглядали на двері, немов чекаючи, що, можливо, прийде ще близька їм людина і викличе їх у свою чергу. Але ні, нові люди не з'являлися, і неназваним духам залишалося тільки радіти радістю тих, яких покликали ті, що прийшли для єднання з ними. Я став спостерігати за загальною групою людей, що моляться, яка ніби змішалася з тремтячими у світлих променях привидами з потойбічного світу, і побачив ще більш дивну картину. В той час, коли вимовлялися слова "Благословен еси, Господи, научи мя оправданием Твоим" або слова "Сам, Господи, упокой души усопших раб Твоих", видно було, як обличчя живих осяювалися однаковим світлом з лицями усопших, як серця зливалися в одно загальне серце, як сльози не смутку, а радості текли з очей тих, хто носить тілесну оболочку, і в той же час, якою гарячою любов’ю, безмежною відданістю горіли очі пом’янутих. При хмарі диму благовонного кадила, при струменях диму від свічок, що горять, пролунав чудовий молитовний заклик: "Зі святими упокой", і я побачив, що уся церква як одна людина стала навколішки і духи, імена яких були згадані, молилися і за присутніх, і за себе, а ті, про яких забули, молилися лише за себе. Коли закінчився молитовний спів, затухнули свічки і священник прочитав останній возглас, а диякон закінчив загальним поминанням спочилих, тіні, що стояли переді мною, стали зникати і залишалися тільки люди, які побажали відслужити ще особисту панахиду за своїх покійних. Тоді я побачив на лицях такий спокій, таке задоволення, таке оновлення, яке не в силах передати. Великий, святий і відрадний для покійних обряд поминання Православною Церквою. І як сумно буває усопшим, котрих забувають, позбавляючи їх не лише радості бачити себе не забутим, але і уповільнюючи тим їх духовне оновлення і прощення їх гріхів у Господа як під час панахиди, так тим більше під час Літургії. Тому що з кожним разом, коли священник виймає часточки за упокій душі, душі ці отримують милість, наближаючись до Царства Божого".